22.11.2024
Разное

Нквс розшифровка: Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР — Вікіпедія

alexxlabАвтор: alexxlab

Содержание

НКВС — это… Что такое НКВС?

  • НКВС — абревіатура Народний комісаріат внутрішніх справ до 1946 р. незмінювана словникова одиниця іст …   Орфографічний словник української мови

  • List of English words of Russian origin — Including English, contain words most likely borrowed from the Russian language. Not all of the words are truly fluent Russian or Slavic origin. Some of them co exist in other Slavic languages and it is difficult to decide whether they made… …   Wikipedia

  • SMERSH — (es la abreviación de SMERt SHpionam (СМЕРть Шпионам), o Muerte a los Espías ) fue el nombre de departamentos de contrainteligencia en la Unión Soviética formada durante la Gran Guerra Patriótica (Segunda Guerra Mundial), para proteger… …   Wikipedia Español

  • Бровары — У этого термина существуют и другие значения, см. Бровары (значения). Город Бровары укр. Бровари Флаг Герб …   Википедия

  • Украинская повстанческая армия — Запрос «УПА» перенаправляется сюда; см. также другие значения. Українська повстанська армія Украинская повстанческая армия …   Википедия

  • Памятник жертвам политических репрессий (Донецк) — У этого термина существуют и другие значения, см. Памятник жертвам политических репрессий. Памятник жертвам политических репрессий на Рутченковском поле …   Википедия

  • История Мариуполя в советский период — Основная статья: Мариуполь#История Содержание 1 Мариуполь Революционный. 1917 1920 год 1.1 Установление советской власти …   Википедия

  • Список организаторов Голодомора (СБУ) — Список партийных и советских руководителей, руководящих сотрудников ОГПУ и ГПУ УССР, а также документов, ставших организационно правовым основанием для проведения на Украине политики Голодомора Геноцида и репрессий  обнародованный СБУ список …   Википедия

  • Богатовка (Розовский район) — У этого термина существуют и другие значения, см. Богатовка. Село Богатовка укр. Багатівка Страна …   Википедия

  • Аверин, Василий Кузьмич — Василий Кузьмич Аверин   Рождение: 1884 год(1884) с. Летошники, Рогнединской волости Рославльского уезда Смоленская губерния, Российская империя …   Википедия

    • Трійка НКВС — Вікіпедія

    Особлива трійка НКВС — орган позасудового винесення вироків в СРСР, що існував в 1937–1938 роках під час Великого терору. Трійки формувалися зазвичай на рівні області. Складалися з начальника підрозділу НКВС, секретаря обкому партії і прокурора. Ще раніше трійки при колегії ОДПУ — попередника НКВД — виносили вироки за статтями кримінального кодексу.

    31 липня 1937 голова НКВС Микола Єжов підписав наказ НКВС № 00447 «Стосовно операції з репресування колишніх куркулів, карних злочинців і інших антирадянських елементів», в якому визначалося завдання розгрому «антирадянських елементів» і склад «оперативних трійок» з прискореного розгляду справ такого роду. Цей наказ був схвалений на пленумі ЦК ВКП(б). До складу трійки зазвичай входили: як голова — місцевий начальник НКВС, члени — місцеві прокурор і перший секретар обласного, краєвого або республіканського комітету ВКП(б). Для кожного регіону Радянського Союзу встановлювалися ліміти з «Першої категорії» (розстріл), і з «Другої категорії» (заслання в табір на термін від 8 до 10 років).

    Підвалини спрощення процедур судочинства, які стосувалися лише злочинів, пов’язаних з терористичними актами та терористичними організаціями проти працівників радянської влади, були закладені ще Постановою ЦВК та РНК СРСР від 1 грудня 1934 року[1] та злочинів, пов’язаних з диверсіями і шкідництвом, — Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 року[2]. Постанови розпочали тенденцію застосування репресивними органами спрощених процедур слідства та судочинства, що вплинуло в пізнішому часі на заміну ведення судочинства позасудовими органами, такими як трійки НКВС. Спрощена процедура судочинства суперечила нормам 111 статті Конституції 1936 року, яка передбачала без винятків відкритість судового процесу та забезпечення обвинуваченому права на захист.[3]

    Протизаконність трійок НКВС[ред. | ред. код]

    Існування трійок НКВС повністю суперечило нормам Конституції СРСР 1936 року, згідно зі 102 статтею якої судові функції в СРСР реалізовувалися тільки судом; жодних позасудових органів Конституція СРСР 1936 року не передбачала. В тогочасний кримінальний та кримінально-процесуальний кодекс СРСР раніше не вносилися відповідні зміни, які б допускали функціювання трійки НКВС замість судових органів. Окрім того, видаючи Наказ НКВС № 00447, котрий у своїй природі по суті був законом, а не підзаконним, виконавчо-розпорядчим актом, НКВС вийшов за рамки своєї компетенції спецслужби. Відповідно до свого законодавчого статусу державної спецслужби СРСР НКВС міг тільки видавати підзаконні, виконавчо-розпорядчі акти, не виходячи при цьому за межі відповідних законів.
    Порушення власних законів органами радянської влади, що в тогочасному правовому полі радянського законодавства спричинилися до протизаконного існування та функціювання трійок НКВС, показово характеризує радянську законність сталінського періоду.

    Концептуально трійки НКВС, як і Особлива нарада НКВС, не мали нічого спільного з кримінальним судочинством: вони були позбавлені таких головних принципів судочинства як незалежність суду, змагальність і рівність сторін перед судом та законом. Навіть їхнє функціювання неможливо прирівняти до розгляду адміністративних справ, що виникають з незначних правопорушень, оскільки і розгляд адміністративних справ обов’язково передбачає відкритість процесу розгляду та прийняття доводів обвинувачуваної сторони — функції, що були відсутні під час розгляду справ позасудовими органами.

    Основна стаття: Наказ НКВС № 00447

    На підставі цього наказу, починаючи з серпня 1937 р. і до листопада 1938-го, було ув’язнено від 800 000 до 820 000 людей, з них щонайменше 350 000, і до 445 000 були страчені, решта була відправлена до ГУЛАГу. Таким чином, встановлені спочатку квоти — ув’язнити 233 700 осіб та 59 200 з них розстріляти — були багаторазово перевищені. Операція за цим наказом стала найбільшою масовою операцією Великого терору.

    Трійки НКВС були «найулюбленішою інстанцією терору в історії радянських масових репресій, від Громадянської війни до розстрілів в Катині». Наказ затверджував особовий склад 64 трійок на республіканському, крайовому, та обласному рівнях.

    Провадження слідства[ред. | ред. код]

    Здійснюючи слідство, трійки НКВС керувалися спрощеною процедурою, не дотримуючись більшості нормативних вимог тодішнього кримінально-процесуального кодексу СРСР, у результаті чого часто невинні люди несли незаслужене покарання, що найяскравіше проявилося впродовж періоду великого терору. Проводячи, як правило, заочний розгляд кримінальних справ без участі обвинуваченого та його захисника, радянська влада в особі трійок НКВС порушувала вимоги 111-ї статті сталінської конституції, норми котрої вимагали без винятків відкритий судовий розгляд справ у судах із забезпеченням обвинуваченому права на захист. Загалом, завдання трійки НКВС часто зводилося до затвердження вироків громадянам, котрі вже раніше фактично були винесені рішеннями державних та партійних органів, подібно як у випадку з репресіями кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів відповідно наказу НКВС 00447.

    Офіційної директиви НКВС щодо використання методів фізичного впливу під час допитів досі в архівах не виявлено. Однак, цілком вірогідно, що усна вказівка-дозвіл була оголошена М. Єжовим на нараді керівних співробітників НКВС 16—20 липня 1937 р. Аналіз архівно-слідчих справ дозволяє стверджувати, що масове побиття підслідних розпочалося в кінці липня — на початку серпня 1937 р.[4]

    З дозволу ЦК ВКП(б) НКВС застосовував катування під час слідства всупереч забороні цього методу тогочасним кримінально-процесуальним законодавством.[5]Сталін шифротелеграмою 10 січня 1939 р. дав вказівку нижчим партійним органам не протидіяти НКВС використовувати фізичний вплив до громадян:[6][7]

    «ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущеним з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)… Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують фізичний вплив стосовно представників соціалістичного пролетаріату й, до речі, застосовують його в найбільш потворних формах. Питається, чому соціалістична розвідка має бути гуманнішою стосовно завзятих агентів буржуазії, заклятих ворогів робітничого класу та колгоспників? ЦК ВКП(б) вважає, що метод фізичного впливу має обов’язково застосовуватися й надалі, як виняток, стосовно явних та озброєних ворогів народу як цілком правильний та доцільний метод»

    Сталін, як перша керівна особа радянської держави, в шифротелеграмі навіть словом не обмовився, наскільки відповідає фізичний вплив на людей, які потрапили до НКВС, тогочасному законодавству. Фактично ЦК ВКП(б), як партійний орган, з невизначеними законодавством владними повноваженнями, але з фактичною владою в руках, всупереч Кримінально-процесуальному кодексу СРСР[5], норми якого не допускали та забороняли фізичну дію щодо підозрюваних, дозволив НКВС використовувати насильство над громадянами, що своєю чергою дуже гарно демонструє цинічне ставлення вищого партійного керівництва до власних радянських законів.

    Результати діяльності[ред. | ред. код]

    З 1 жовтня 1936 року до 1 листопада 1938 року органами НКВС СРСР арештовано 1 565 041 осіб. Серед них згідно з наказом НКВС № 00447 — 702 656 осіб. Упродовж цього часу засуджено 1 336 863 людини, з яких 668 305 осіб, тобто — 50 %, розстріляні[8].

    Репресії щодо членів трійок НКВС[ред. | ред. код]

    Більшість членів трійок були репресовані після 1938 року.

    Це тим більше необхідно, бо масові операції щодо разгрому та викоріненню ворожих елементів, проведені органами НКВС у 1937—1938 роках за спрощеного ведення слідства та суду, не могли не привести до ряду найбільших недоліків та перекручувань у роботі органів НКВС та Прокуратури. Більш того, вороги народу та шпигуни іноземних розвідок, які просочилися в органи НКВС як у центрі, так і на місцях, продовжуючи вести свою підривну діяльність, намагалися всіляко заплутати слідчі та агентурні справи, свідомо перекручували радянські закони, проводили масові та необґрунтовані арешти, у той самий час рятувати від розгрому своїх спільників, особливо тих, які засіли в органах НКВС.

    Посилання[ред. | ред. код]

    Література[ред. | ред. код]

    • Сталин И. Сочинения. М., 1952. Т. 10. С. 234.

    Об’єднане державне політичне управління — Вікіпедія

    Скорочення ОГПУ також має інші значення.

    Об’єднане державне політичне управління при Раді народних комісарів СРСР
    рос. Объединённое государственное политическое управление при Совете народных комиссаров СССР
    Загальна інформація:
    Тип:політична спецслужба
    Юрисдикція:СРСР СРСР
    Дата заснування:15 листопада 1923
    Дата ліквідації:10 липня 1934
    Відомство-попередник:Державне політичне управління при НКВС РРФСР
    Відомство-наступник:Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР
    Структура:
    Керівник:Дзержинський Фелікс Едмундович (1923 — 1926)
    Менжинський В’ячеслав Рудольфович (1926 — 1934)
    Керівна організація:Рада народних комісарів СРСР
    Штаб-квартира:
    Адреса штаб-квартири:Будівля органів держбезпеки на Луб’янці
    Commons-logo.svgВікісховище має мультимедійні дані за темою: Об’єднане державне політичне управління при Раді народних комісарів СРСР

    Об’є́днане держа́вне політи́чне управлі́́ння, ОДПУ (рос. ОГПУ, при РНК СРСР) — політична спецслужба при РНК СРСР, створена 15 листопада 1923 року на базі ДПУ НКВС РРФСР. ОДПУ спеціалізувалась на боротьбі з контрреволюцією, шпигунством, забезпеченні державної безпеки і боротьбі із чужими радянській влади елементами[1].

    Головою ОДПУ (а раніше — ГПУ) до 20 липня 1926 року був Ф. Е. Дзержинський, потім до 1934 року ОДПУ очолював В. Р. Менжинський.

    У зв’язку зі створенням НКВС СРСР в 1934 році ОДПУ увійшло до складу НКВС СРСР як Головне управління державної безпеки (ГУДБ).

    • ВЧК
    • КДБ
    • Народний комісаріат внутрішніх справ
    1. ↑ Конституция СССР от 21.01.1924 г. (рос.)
    • Об’єднане державне політичне управління СРСР // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
    • ОГПУ // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1187-1188. — 1000 екз.
    • п
    • о
    • р

    Оперативні служби Росії

    Московія
    • Приказ таємних справ (1654—1676)
    • Преображенський приказ (1686−1721)
    • Таємна канцелярія (1718−1721)
    Російська імперія
    • Преображенський приказ (1721−1729)
    • Таємна канцелярія (1721−1726)
    • Канцелярія таємних і розшукових справ (1726—1762)
    • Таємна експедиція (1762—1801)
    • Третій відділ (1826—1880)
    • Охоронка (1866—1917)
    РСФСР
    • ВЧК (1917—1922)
    • ГПУ (1922—1923)
    СРСР
    • ОГПУ(1923—1934)
    • НКВД (1934—1941)
    • НКГБ (1941)
    • ГУГБ НКВД (1934—1941)
    • НКГБ (1943—1946)
    • МГБ (1946—1953)
    • МВД (1953—1954)
    • КГБ СССР (1954—1991)
    • МСБ СССР (1991)
    • ЦСР СССР (1991)
    • КОГГ СССР (1991)
    Російська федерація

    ФСБ (з 1995)

    Перегляд цього шаблону  Словники та енциклопедії

    Britannica (онлайн)

    Органи державної безпеки в Українській РСР — Вікіпедія

    Органи державної безпеки в УРСР — частина правоохоронної системи республіки; державні органи, діяльність яких була спрямована на припинення і розкриття злочинів проти існуючого державного ладу, безпеки республіки. До їх компетенції входили функції розвідувально-інформаційного характеру, охорони вищих державних органів і особливо важливих об’єктів, забезпечення урядового зв’язку, охорони державних кордонів, боротьби з бандитизмом, державною зрадою, шпигунством, диверсіями, заколотами, інакомисленням, економічними злочинами. Радянські органи держбезпеки були тісно пов’язані з правлячою більшовицькою партією, фактично являли собою її бойовий і каральний загін.

    25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у столиці Московської імперії Петрограді відбулася Жовтнева революція: влада перейшла до рук більшовиків, що зустріло певний опір з боку окремих верств російського суспільства, у тому числі і в Україні, яка у той час знаходилась у стані відділення від Росії (чому нова влада намагалась запобігти).

    7 (20) грудня 1917 р. постановою РНК РРФСР була утворена Всеросійська надзвичайна комісія при РНК по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВНК, рос. ВЧК) на чолі з Ф. Е. Дзержинським. З серпня 1918 року ВНК іменувалася Всеросійською надзвичайною комісією при РНК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами за посадою. Були створені обласні (губернські) надзвичайні комісії, особливі відділи по боротьбі з контрреволюцією і шпигунством в Червоній Армії, залізничні відділи НК і т. д. Одночасно перед новою структурою постали також завдання безкомпромісної боротьби з національними рухами (які вважалися контрреволюційними) з метою встановлення більшовицької влади на всій території колишньої Російської імперії.

    Україна ще на початку 1917 р. під керівництвом Центральної Ради почала процес відокремлення від Московської імперії, який закінчився у січні 1918 р. проголошенням незалежності Української Народної Республіки (УНР). На цей час вже місяць тривали наступальні дії більшовицьких загонів на Україну, спалахували більшовицькі повстання у великих містах. 12 (25) грудня 1917 р. російськими більшовиками (РСДРП(б)) разом із російськими соціалістами-революціонерами, у щойно захопленому Харкові був організований Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України» і таким чином на території України на противагу УНР було штучно створено другу українську «державу» — Українську Народну Республіку Рад. Однак, після Брест-Литовського мирного договору територію України протягом лютого-квітня 1918 р. за допомогою німецьких і австрійських військ було очищено від більшовицької влади, а в Києві проголошено створення Української Держави на чолі з гетьманом І.Скоропадським. У листопаді 1918 р. держави Троїстого союзу зазнали поразки у Першій світовій війні і німецькі війська було евакуйовано з України. Скориставшись цим, 17 листопада 1918 у Москві було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який за допомогою частин Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну, створюючи на захопленій території більшовицькі органи влади, у тому числі і силові структури.

    Всеукраїнська надзвичайна комісія (1918—1922)[ред. | ред. код]

    3 грудня 1918 року було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), основною метою якої була боротьба з політичними противниками революції, в тому числі методом «червоного» терору, а також виявлення та ліквідація іноземних агентів. Взагалі сфера діяльності НК була надзвичайно широка: від придушення антибільшовицьких збройних повстань, розкриття змов іноземних розвідок до забезпечення роботи транспорту, боротьби з безпритульністю та епідеміями тифу. «Кістяк» склали «чекісти» Курської губернської НК.

    Розташувалась ВУНК у першій столиці «Радянської» України — м. Харкові по вул. Сумській, 82.

    30 травня 1919 р. ВУЦВК затвердив Положення про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього Положення була відділом наркомату внутрішніх справ (НКВС). У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлював справи до передачі в ревтрибунал. У березні 1919 р. був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався оперативний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів перш за все політичних противників. Положення від 30 травня 1919 р. регулювало також організацію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центральні органи НК мали право надсилати своїх представників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

    З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи.

    Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, перетворене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). У процесі його організації було враховано досвід 1919 р. і проведено велику централізацію. За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався Раднаркому УСРР. Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що і у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався з губернських відділів та районних транспортних НК. ВУНК були підпорядковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОП).

    Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи органів НК, гарантією виконання ними завдань утвердження пролетарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії». У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії більшовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеукраїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеросійської НК.

    Важливе значення для організації діяльності НК мало «Звернення ЦК РКП(б) до комуністів-робітників всіх надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919 p., де підтверджувалась думка про партійність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв’язки з партійними органами. Йшов процес перетворення НК в своєрідну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40 % комуністів — на той час це досить велика цифра.

    У діяльності НК мали місце грубі порушення законності. Здійснюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові репресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію на ліквідацію ідеологічних противників. Здійснювався «червоний терор». ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою. Існував також інститут заложників.
    Позаяк тогочасна Україна переживала гострий дефіцит кадрів, у ВУНК нерідко потрапляли працівники з досить сумнівною репутацією. Згідно з архівним даними, члени Всеукраїнської надзвичайної комісії нерідко, окрім оперативної та слідчої роботи, чинили самосуд. В окремих регіонах при ВУНК функціонували в’язниці і навіть власні концентраційні табори, в яких здійснювалися масові розстріли ймовірних контрреволюціонерів та політичних в’язнів. За свідченнями очевидців, арешти підозрюваних нерідко здійснювалися без будь-яких документів, приводом для затримання могла стати анонімна скарга або усне донесення.

    Підрозділи ВУНК внесли вагомий вклад у справу перемоги більшовиків на території України під час Громадянської війни.

    1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія у справах боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і посадовими злочинами була реорганізована в Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами. Основною задачею було визначено «політичну охорону Республіки від замахів вітчизняної та закордонної контрреволюції»[1].

    Державне політичне управління при НКВС УСРР (1922—1924)[ред. | ред. код]

    1922 року, напередодні Генуезької конференції, органи ВНК зазнали значної реорганізації і скорочення.

    22 березня 1922 року, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, на основі рішення 9-го Всеросійського з’їзду Рад, видав декрет про скасування Всеукраїнської надзвичайної Комісії та її органів на місцях і організації при НКВС Державного Політичного Управління.

    У завдання органів Держполітуправління входили:

    • Попередження і придушення відкритих контрреволюційних виступів, як економічних, так і політичних.
    • Боротьба з усякого роду бандитизмом і збройними повстаннями.
    • Розкриття контрреволюційних організацій та осіб, діяльність яких спрямована до підриву господарського життя Республіки.
    • Охорона державних таємниць і боротьба зі шпигунством у всіх видах його прояви
    • Охорона залізничних і водних шляхів сполучення, боротьба з розкраданням вантажів та злочинами, направленими до руйнування транспорту або зниження його провозоздатності.
    • Політична охорона кордонів Республіки, боротьба з економічною і політичною контрабандою та незаконним переходом кордонів.
    • Виконання спеціальних завдань верховних органів влади з охорони революційного порядку.

    Для виконання покладених завдань ГПУ і його місцевим органам надавалось право: проведення обшуків, арештів і виїмок по злочинам, які входять до сфери їх компетенції, причому не пізніше двох тижнів з дня арешту затриманому має бути пред’явлено звинувачення і не пізніше двох місяців заарештований звільняється ; в разі потреби подальшої ізоляції, ГПУ просить на те дозвіл у президії ВУЦВК.
    Державне Політичне Управління (ДПУ) УСРР являло собою строго централізовану установу з правами діючих частин Червоної армії. Відповідальним керівником роботи ДПУ — його головою був народний комісар внутрішніх справ, одночасно який був повноважним представником ДПУ РРФСР по Україні та Криму.

    При голові ДПУ діяла колегія для загального спрямування роботи та вирішення питань організаційного характеру. Центральний апарат ДПУ ділився на частини: адміністративно-організаційну, секретно-оперативну і транспортний відділ

    Місцевими органами ДПУ були губвідділи при губвиконкому (зі штатом 100—150 осіб), Транспортні відділи на залізничних і водних шляхах сполучення, Особливі відділення при Губвідділах, корпусах і дивізіях.

    З огляду на особливі умови політичної обстановки в окремих місцевостях, ВУЦВК дозволив залишити в Україні в районах, найбільш загрозливих по бандитизму і контрреволюції 15 «повітНК», які після реорганізації їх у повітвідділення губвідділів ДПУ зберегли за собою оперативні функції, право розробки і передачі справ за підсудністю ї загального відділення зі штатом у 43 особи.

    У всіх інших повітах, з метою постановки планомірного освідомлення і розшуку, заснований інститут уповноважених губвідділів, робота яких ведеться головним чином у галузі інформації. Повітові уповноважені права арештів і обшуків були позбавлені і могли здійснювати такі лише з санкції Губвідділу.

    Необхідність відмови від колишніх способів боротьби з контрреволюцією шляхом провадження масових операцій викликала перехід до більш витончених методів роботи.

    Об’єднане державне політичне управління (1924—1934)[ред. | ред. код]

    Після утворення СРСР Президія ЦВК СРСР 15 листопада 1923 прийняла постанову про створення Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) при РНК СРСР і затвердила «Положення про ОДПУ СРСР та його органах». До цього ДПУ союзних республік (там, де вони були створені) існували як самостійні структури, за наявності єдиної союзної виконавчої влади. Наркомати внутрішніх справ союзних республік звільнялися від функцій забезпечення державної безпеки.

    9 травня 1924 Президія ЦВК Союзу РСР приймає постанову про розширення прав ОДПУ в цілях боротьби з бандитизмом, якою передбачалося підпорядкування в оперативному відношенні ОДПУ СРСР і його підрозділам на місцях органів міліції та карного розшуку.

    Цією постановою, крім значного розширення повноважень органів ОДПУ в сфері позасудових репресій, підпорядковувалися ОДПУ і його місцевим органам в оперативному відношенні місцеві органи міліції та карного розшуку. Так почався процес злиття органів державної безпеки та органів внутрішніх справ.

    13.08.1924 р. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР затверджено положення про ДПУ УСРР — органи держбезпеки УСРР виведено зі складу НКВС і підпорядковано РНК УСРР.

    15 грудня 1930 у зв’язку з ліквідацією наркоматів внутрішніх справ союзних і автономних республік. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про керівництво органами ОДПУ діяльністю міліції та карного розшуку», на основі якого ОДПУ і його місцеві органи отримали право призначати, переміщати і звільняти працівників міліції та карного розшуку, а також використовувати в своїх цілях їх гласний склад і негласну агентурну мережу.

    Головне управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР (1934—1943)[ред. | ред. код]

    У липні 1934 було утворено загальносоюзний НКВС СРСР. Відповідно до союзного законодавства постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 11.07.1934 утворено республіканський НКВС, підпорядкований НКВС СРСР. У НКВС увійшли і органи ДПУ: у складі наркомату було утворено Головне управління державної безпеки. Поряд з ГУДБ до складу НКВС входили головні управління робітничо-селянської міліції, прикордонної та внутрішньої охорони, пожежної охорони, виправно-трудових таборів та інші. Система місцевих органів НКВС будувалася централізовано: обласні, районні, міські управління (відділи) НКВС та відділи міліції підпорядковувалися тільки по вертикалі вищестоящому органу НКВС. Така лінійна підпорядкованість зберігалася до середини 50-х рр.

    Відповідно до умов часу, а також у зв’язку із постановами ЦВК і Ради Народних Комісарів (РНК) СРСР від 7 жовтня та 26 листопада 1935 р. були встановлені спеціальні звання начальницького складу ГУДБ НКВС СРСР (діяли до 09.02.1943, коли були внесені зміни і звання співробітників держбезпеки наближені до армійських):

    (Народний комісар внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягода отримав звання «генеральний комісар державної безпеки», як і його наступники: у 1937 — М. І. Єжов, у 1941 — Л. П. Берія)

    Працівники ж ГУПВО НКВС СРСР мали загальноармійські звання.

    Наприкінці 1936 року було введено цифрове позначення відділів ГУДБ та відповідних їм відділів УДБ в республіканських, крайових та обласних НКВС. Відбулися і деякі організаційні зміни: із оперативного відділу було виділено відділ охорони, а на базі розформованого економічного відділу (ЕКВ) було утворено контррозвідувальний. Отже, у 1936—1938 рр. функціонували такі відділи ГУДБ НКВС СРСР:

    • 1-й відділ — охорона керівників партії та уряду (на місцях — секретарів крайкомів, обкомів та інших відповідальних працівників).
    • 2-й відділ — оперативний — стеження, арешти, обшуки.
    • 3-й відділ — контррозвідувальний (КРВ).
    • 4-й відділ — секретно-політичний (СПВ) — розробка опозиції, інакомислячих.
    • 5-й відділ — особливий — займався справами військовослужбовців (ОВ).
    • 6-й відділ — транспортний (ТРВ).
    • 7-й відділ — іноземний (ІНВ) — розвідка (існував в республіканських і прикордонних НКВС).
    • 8-й відділ — обліково-статистичний.
    • 9-й відділ — спецвідділ — мобілізаційні плани, допуски на підприємства.
    • 10-й відділ — тюремний (на місцях — ВМУ — відділ місць ув’язнення).
    • 11-й відділ — водно-транспортний (утворений 11 липня 1937 р.)
    • 12-й відділ — спецзв’язок (утворений 27 липня 1937 р)

    Особливу увагу органам державної безпеки у ці часи приділяв Генеральний секретар ЦК ВКП(б) І. В. Сталін.

    У 2-й пол. 30-х рр. союзні й республіканські органи НКВС стали інструментом репресій, яких зазнав і сам апарат НКВС. В Україні, зокрема, було розстріляно бл. 1 200 керівних співробітників ДПУ-НКВС, серед яких наркоми внутрішніх справ В. А. Балицький, І. М. Леплевський, О. І. Успенський, які самі були організаторами переслідувань в республіці.
    1938 р. НКВС УРСР отримав колишню будівлю ЦК КП(б)У за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 33, де органи державної безпеки розташовуються і донині.

    В ході підготовки до великої війни Указом Президії ВР УРСР від 12.03.1941 на підставі союзного законодавства НКВС УРСР було розділено на два наркомати — внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ). В умовах воєнного часу на початку серпня 1941 обидва відомства знову об’єднано в один наркомат — НКВС УРСР.

    1941 у зв’язку з німецькою окупацією центральний апарат НКВС УРСР було передислоковано до Сталінградської обл., а згодом — до м. Енгельса Саратовської обл. У травні 1943 із системи НКВС УРСР знову виділено органи державної безпеки в самост. наркомат — НКДБ УРСР.

    Народний комісаріат державної безпеки УРСР (1941, 1943—1946)[ред. | ред. код]

    Утворено згідно з указом Президії ВР УРСР «Про поділ народного комісаріату внутрішніх справ УРСР» від 12.III 1941, який текстуально відтворив указ Президії ВР СРСР від 3.II 1941. Наркомом було призначено П. Я. Мешика. 21.III 1941 ВР УРСР внесла відповідні зміни та доповнення до ст. 45 і 48 Конституції УРСР. НКДБ УРСР одержав статус союзно-республіканського наркомату. Структура та завдання НКДБ УРСР визначалися відповідно до структури та завдань НКДБ СРСР. Місцевими органами НКДБ УРСР були обласні управління НКДБ (УНКДБ). У районах розташування великих промислових підприємств оборонного або загальносоюзного значення, мали бути утворені районні відділення НКДБ. Передбачалася також організація оперативних відділень і пунктів НКДБ на великих залізничних станціях і оперативних відділень НКДБ у морських портах. З початком Великої Вітчизняної війни згідно з указом Президії ВР СРСР від 20.VII 1941 НКДБ СРСР і НКВС СРСР було об’єднано. Відповідно (на початку серпня 1941) НКДБ УРСР і НКВС УРСР теж були злиті в один комісаріат. Після звільнення більшої частини тер. СРСР від німецько-фашистської окупації відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) і указу Президії ВР СРСР від 14.IV 1943 знову утворено НКДБ СРСР. У травні 1943 відновлено існування НКДБ УРСР. Наказом НКДБ СРСР наркомом державної безпеки УРСР призначено С. Р. Савченка. Це призначення було закріплено указом Президії ВР УРСР від 25.Х 1943. Структура і завдання НКДБ УРСР, як і раніше, мали відповідати загальносоюзним нормам і структурно-функціональній побудові НКДБ СРСР.

    Секретною Постановою Ради народних комісарів СРСР від 19 квітня 1943 на базі Управління особливих відділів Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР було створено Головне управління контррозвідки «Смерш» з передачею його у відання Народного комісаріату оборони СРСР. Тією ж Постановою були створені Управління контррозвідки «СМЕРШ» НКВМФ СРСР і відділ контррозвідки «СМЕРШ» НКВС СРСР.

    21 квітня 1943 І. В. Сталін підписав Постанову ДКО № 3222 сс / ів про затвердження положення про ГУКР « Смерш» НКО СРСР.

    У липні 1945 року, незважаючи на те, що НКДБ було цивільним відомством, спеціальні звання працівників НКДБ були замінені військовими званнями
    НКДБ УРСР було ліквідовано одночасно з ліквідацією НКДБ СРСР після прийняття ВР СРСР 15. III 1946 Закону «Про перетворення Ради народних комісарів СРСР в Раду Міністрів СРСР і Рад народних комісарів союзних і автономних республік — в Ради міністрів союзних і автономних республік». Відповідно до цього закону 25.III 1946 Президія ВР УРСР видала указ «Про перетворення Ради народних комісарів Української РСР на Раду міністрів Української РСР і народних комісаріатів Української РСР на міністерства Української РСР». НКДБ було перетворено на Міністерство державної безпеки УРСР (МБД УРСР)

    Міністерство державної безпеки УРСР (1946—1953)[ред. | ред. код]

    У повоєнні роки в СРСР, і в Україні як його складовій, створені під час війни надзвичайні органи влади та управління були ліквідовані. Державний Комітет Оборони та його органи на місцях діяли до 4 вересня 1945 р., а навесні 1946 р. було скасовано воєнний стан.

    Формальні реорганізаційні зміни відбулися в структурі виконавчо-розпорядчої влади. У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворено у Раду Міністрів, а наркомати — на міністерства. Такі ж перетворення, відповідно до Указу ВР УРСР (25 березня 1946 p.), відбулися і в Україні.

    У повоєнні роки відбувалось зміцнення позицій радянського режиму, причому ухил знову був зроблений на підтримання в суспільстві суворої, на кшталт військової, дисципліни і порядку. Провідна роль у цьому процесі відводилася органам МДБ і МВС УРСР.

    Одним з головних завдань органів МДБ УРСР, зокрема з січня 1947 р., визначалася протидія ОУН і УПА. Координувати цю роботу мало створене у структурі МДБ УРСР Управління 2-Н, яке безпосередньо очолювали заступники міністра МДБ УРСР (керівник: Дроздов, Сараєв, Шорубалка), в усіх обласних управліннях МДБ західних областей України створювалися відділи 2-Н (19 березня 1947 р.). Так, у м. Львові та області чисельний штат відділу 2-Н станом на 10 вересня 1949 р. становив 126 осіб. МДБ було підпорядковано внутрішні війська МВС та МДБ, Прикордонні війська, винищувальні батальйони, органи міліції.

    В Україні МДБ було передано понад 1600 оперативників, майже 18000 агентів, 25000 бійців ВВ МВС, 35000 бійців винищувальних батальйонів.

    22 квітня 1947 р. був виданий перший наказ «Про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям та його озброєними бандами в Українській РСР», що стосувався відділів 2-Н.

    Головні завдання відділів 2-Н[ред. | ред. код]
    • агентурне проникнення в середовище підпілля ОУН і УПА, його керівних ланок;
    • захоплення та знищення керівництва підпілля, їх «оперативна» розробка;
    • виявлення та ліквідація каналів постачання та зв’язку підпілля;
    • моральне розкладення підпілля діяльністю агентури та провокацій;
    • оперативно бойові дії оперативних груп, спецгруп

    Додатково, в структурі відділів були створені також спеціальні відділи, як:

    • 1 — розшук і ліквідація членів Центрального і краєвих проводів ОУН;
    • 2 — оперативна розробка середніх керівних ланок підпілля,
    • 4 — керівництво спецбоївками,
    • 5 — вербувальний.

    Найвідоміші заходи працівників Львівського відділу 2-Н: ліквідація Романа Шухевича-«Вовка», Петра Федуна-«Шакала», Василя Галаси-«Крота», Дмитра Клачківського-«Щура», Романа Кравчука-«Бегемота», Василя Сидора-«Військовика», тощо.

    У МВС головною була функція охорони громадського правопорядку. Вона покладалася на Головне управління міліції (ГУМ). З 1949 до 1953 рр. органи міліції входили до складу МДБ. Тоді, відповідно, була значно посилена функція міліції щодо підтримання внутрішньої безпеки держави.
    Зазначені оргштатні зміни сприяли тому, що в цілому націоналістичне підпілля у західних областях УРСР було ліквідоване у перше повоєнне десятиріччя.

    У післявоєнний період по СРСР і по УРСР прокотилася чергова хвиля викриттів «ворогів народу», яка фактично тривала до середини 1953 р. А позасудові органи — Особливі наради аж до 1 вересня 1953 р. вчиняли розправи серед особового складу і в МВС і МДБ УРСР.

    Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21.08.1952 військові звання співробітників МДБ були скасовані, а замість них введені спеціальні звання держбезпеки.
    У день смерті Сталіна, 05.03.1953 на спільному засіданні ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР прийнято рішення про об’єднання МДБ і МВС в єдине МВС СРСР під керівництвом Л. П. Берії: підрозділи 2-х відомств на рік опинились у єдиному міністерстві.

    Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР (1954—1978), Комітет державної безпеки Української РСР (1978—1991)[ред. | ред. код]

    Повноваження та компетенція союзно-республіканської системи органів держбезпеки визначалися Положенням про Комітет державної безпеки при РМ СРСР та його органи на місцях, затвердженим ЦК КПРС та РМ СРСР. Відповідно до нього КДБ при РМ СРСР забезпечував держбезпеку СРСР, здійснював сукупність оперативних, адміністративних і процесуальних заходів запобігання, розкриття та припинення ворожої діяльності імперіалістичних держав, їхніх розвідок і агентури, а також антирадянських елементів у середині країни, спрямованої на підрив та послаблення радянської влади, державної незалежності, територіальної цілісності і недоторканності, військової або економічної міцності СРСР, виконував інші доручення ЦК КПРС та РМ СРСР.

    З березня 1954 р. функції відділу 2-Н по боротьбі з націоналізмом було покладено на 4 Управління КДБ, що діяло до березня 1960 р. На його «рахунку» — ліквідація С. Бандери. В цей час головним завданням відділу стає оперативна гра проти української політичної еміграції та її розкол, виявлення і ліквідація противників режиму. З 1967 р. і до 1991 р. ці функції було покладено на 5 Управління КДБ.

    У 1960—70-ті роки КДБ УРСР вів боротьбу з ідеологічними диверсіями країн Заходу, що проявилось, зокрема, у придушенні так званого дисидентського руху «шестидесятників», і подальшому засудженні В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, М.Гориня, Левка Лук’яненка та інших.

    У березні 1960 р. 4-е і 6-е Управління були скасовані з

    Народний комісаріат внутрішніх справ Української СРР — Вікіпедія

    Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

    Постановою Центрального Виконавчого Комітету Рад України 30 грудня 1917 р. створено Народне секретарство внутрішніх справ, яке у зв’язку з вступом в Україну австро-німецьких військ припинило свою діяльність в середині квітня 1918 р. При відновленні діяльності органів радянської влади в Україні при Тимчасовому робітничо-селянському уряді організовано відділ внутрішніх справ, який 29 січня 1919 р. перейменований на Народний комісаріат внутрішніх справ УСРР (НКВС УСРР). Органами НКВС на місцях були відділи управління при губернських і повітових виконавчих комітетах. Постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 28 грудня 1930 р. НКВС УСРР був ліквідован. Знову утворений постановою ЦВК СРСР “Про організацію НКВС СРСР” від 10 липня 1934 р. на базі Об’єднаного державного політичного управління СРСР.[1]

    Система народних комісаріатів проіснувала до 15 березня 1946 року, коли НКВС УРСР, як і більшість інших наркоматів була перетворена на відповідні міністерства. Спадкоємцем НКВС УРСР, стало міністерство внутрішніх справ (МВС) УРСР.

    Посвідка про шлюб, видана НКВС УСРР (1939)

    Особлива нарада НКВС — Вікіпедія

    Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

    Особли́ва нара́да НКВС (Особлива нарада при НКВС) — позасудовий орган, створений 1924 року в системі ОГПУ-НКВС для адміністративної висилки та позасудового розгляду кримінальних справ без виклику обвинуваченого та свідків. Якщо з 1924 року існування та функціонування Особливої наради НКВС суперечило вимогам Кримінально-процесуального кодексу СРСР, згідно з яким усі справи про злочинні діяння, включаючи «контреволюційні» виступи, були підсудні суду або революційним трибуналам, то після прийняття Конституції СРСР 1936 року, розгляд кримінальних справ Особливою нарадою НКВС суперечив також нормам конституції щодо обов’язковості судочинства судами з обов’язковим відкритим розглядом кримінальних справ. У додаток ЦВК СРСР 10 липня 1934 року прийняв постанову «Про розгляд справ щодо злочинів, розслідуваних народним комісаріатом внутрішніх справ Союзу РСР і його місцевими органами», яка визначала належність пісудності кримінальних справ, котрі розслідувались НКВС, тільки судам, що своєю чергою законодавчо додатково суперечило існуванню Особливої наради НКВС. Особлива нарада НКВС найчастіше виносила вироки по 58-й статті «Контрреволюційні злочини» Кримінального кодексу СРСР, який передбачав винесення вироків за цією статтею лише судом.

    Концептуально Особлива нарада НКВС, як і трійки НКВС, немали нічого спільного з кримінальним судочинством: вони були позбавлені таких головних принципів судочинства як незалежність суду, змагальність і рівність сторін перед судом та законом. Навіть їхнє функціонування неможливо прирівняти до розгляду адміністративних справ, що виникають з незначних правопорушень, так як і розгляд адміністративних справ обов’язково передбачає відкритість процесу розгляду та прийняття доводів обвинувачуваної сторони — функції, що були відсутні під час розгляду справ позасудовими органами.

    Особлива нарада НКВС, як позасудовий орган, була відмінена тільки після смерті Сталіна наказом Президії ВР СРСР 1-го вересня 1954 року.

    Джерела та література[ред. | ред. код]

    Злочини спецгруп НКВС — Вікіпедія

    Злочини спецгруп НКВС — численні злочини спецгруп НКВС в Західній Україні.

    Після спаду активності УПА, НКВС змінив тактику, використовуючи у боротьбі з повстанцями спеціальні загони НКВС, відомі з літератури та документів як спецгрупи НКВС, агентурно-бойові групи АБГ НКВС, легендовані групи, лжебоївки УПА, перевдягнені НКВДисти, котрі складалися з партизанів, працівників НКВС[1] та колишніх вояків ОУН — УПА, що перейшли на сторону радянської влади. Спеціальні групи НКВД за своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знаннями місцевих побутових особливостей, мови і конспіративним способом дії нічим не відрізнялись від справжніх підрозділів націоналістичного підпілля, що дозволяло спецгрупам НКВД вводили їх в оману та вступати з ними в безпосередні контакти. Спецгрупи НКВД під виглядом СБ ОУН здійснювали захоплення та допитування справжніх підпільників та їхніх прихильників, які не підозрювали провокації НКВД, з метою одержання інформації про діяльність націоналістичного підпілля. Серед різних прийомів боротьби з підпіллям спеціальні групи застосовували захоплення ватажків ОУН-УПА, а у випадку неможливості їхнього захоплення, спецгрупи знищували керівників підпілля під виглядом СБ ОУН[2]. Від самого початку свого існування вони носили протизаконний характер, а саме: їхня діяльність не була передбачена законом, а лише регламентувалась відомчими розпорядчими документами та листами; за допомогою компромату до їхньої діяльності залучали осіб, що раніше вчинили злочини проти населення.[3] За участь у спецгрупах НКВД захопленим у полон підпільникам ОУН та УПА представники НКВД обіцяли амністію або не притягування до кримінальної відповідальності за колишню антирадянську діяльність у формуваннях ОУН — УПА та повернення до рідних домівок висланих радянською владою у віддалені райони СРСР (Сибір) родичів, яких радянська влада зазвичай депортовувала у віддалені райони СРСР, як родичів підпільників ОУН — УПА; їм також виплачували гроші.(Див. спецгрупи НКВС)

    Крім боротьби з підпіллям, спецгрупи НКВС під маркою УПА скоювали злочини проти мирного населення. Попри знищення працівниками КГБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини щодо мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області[4], побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів[5]:

    «Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли,(…)»
    «Наблюдая за спецгруппой, я видел, что пешая группа очень неподвижна и может делать небольшие рейды — поэтому я посоветовался с командирами группы и решил достать лошадей и повозки, делать конную группу было нецелесообразно, не все умели ездить верхом, да и седел трудно было достать. Когда батальоны занимались операцией, то мы пошли без прикрытия в село Яблунов, Станиславской области, ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким-либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и 8 повозок, оставленных куренем «Сталь», он же «Резун». Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/. »
    «В этой же операции мне сообщил Нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой «Трегуба» и ничего о появлении боевки «Трегубы» в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. — Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета, как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент Советской власти, он нас уверял, что он ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с котоыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли, (…)»
    «Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны — на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было.»
    „Я посоветовался с командирами спецгруппы, что не лучше ли будет нам изменить работу — не ходить по селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитами, и их допрашивать под видом «СБ», обвиняя в сиксотстве“

    Перевдягання солдатів спецгруп НКВС у змішану форму, яку зазвичай носили повстанці УПА, зафіксовано епізодом:

    «Боевики группы, одетые в красноармейскую форму, останавливаются в селах близ райцентра, готовят схроны, где можно допрашивать, и ночами, переодевшись в смешанную форму, выезжают на операции для захвата заранее намеченных объектов.»[6]

    Повний текст рапорту майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса «Радянська агентура», на 43-59 сторінках книги Сергійчука «Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА»[7], на 491-499 сторінках збірника документів «Українські націоналістичні організації в роки Другої світової війни. Документи: в 2 т. Т. 2».[8]

    Незважаючи на такі злочини, майору Соколову присвоїли звання Героя Радянського Союзу, що може свідчити про заохочення з боку вищого керівництва НКВС для лжебоївок вчиняти злочини над мирними громадянами. Можна лише собі уявити до яких методів вдавалися спецгрупи, коли інформація про такі злочини попала в офіційний документ НКВС, з огляду на те, що працівники НКВС як правило не реєстрували у власних документах власні злочини, які б в цілому компрометували НКВС та за котрі їх могли б пізніше притягнути до відповідальності, оскільки для радянських документів була характерна тенденція замовчувати невигідну радянському режиму інформацію.[9]

    Звіт майора Соколова у сфальсифікованому вигляді, де вирізані та змінені приведені фрагменти злочинної діяльності спецгрупи, використовують проросійські дослідники у своїх публікаціях[10], аргументуючи таким чином непричетність спецгруп НКВС до вбивств мирних громадян.[10] Олег Росов[11] у своїй статті з назвою Миф о «переодетых энкавэдэшниках» Специальные группы НКВД в борьбе с националистическими бандформированиями на Западной Украине. 1944—1945 годы, опублікованій на численних інтернет-ресурсах та у друкованих виданнях, всупереч фактам стверджує[10]:

    «Несли наказание и офицеры, допустившие нарушение закона со стороны своих «подопечных», — их понижали в должности или увольняли.»
    «Более того, ни единого факта убийств мирных граждан участниками спецгрупп в архивных документах не зафиксировано.»

    В іншій публікації з назвою «Бандеровский маскарад, или фальшивые „экспонаты“ выставки»[12] Олег Росов, попри факти з архівних документів, навмисно дезінформує читача, буцімто бойовики спецгруп не одягали червоноармійської форми та не отримували державних нагород:

    «Таким образом, настоящие агентурно-боевые группы МГБ советской формы и орденов не могли носить в принципе. Во-первых, форма им не полагалась, а, во-вторых, если бы они появились в подобном виде в подполье, то были бы сразу расшифрованы и уничтожены.»

    В тій же статті повторюється також дезінформація, наче спецгрупи не скоювали вбивств мирного населення:

    «Однако в многочисленных архивных документах не зафиксировано ни одного случая убийства участниками спецгрупп кого-либо из мирных граждан.»

    Що стосується використання червоноармійської форми бойовиками спецгруп, то про це йдеться у вирізаному фрагменті майора Соколова (Див. вище), а нагородження їх державними нагородами — у документах, які Олег Росов вже раніше використав у попередній публікації, що він навіть підкреслює у самому тексті[10]:

    «Как видим, «непокоренные борцы с советами» не только оказывали этим «советам» существенную помощь в ликвидации ведущих функционеров националистического подполья, но даже получали за это высокие награды.»

    Також не відповідає дійсності звинувачення Олега Росова українських істориків та публіцистів у замовчуванні участі колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям. Зокрема Ігор Лосев та Іван Білас, яких саме звинувачує Олег Росов, в своїх публікаціях висвітлюють участь колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям.[13][14][15]

    Незначна кількість документів НКВС в архівах, які вказують на факти злочинної діяльності спецгруп, обумовлена тенденцією радянської спецслужби не реєструвати в документах власні злочини, а пізніше — знищувати компрометуючі документи з власною злочинною діяльністю (коли такі були зареєстровані в документах), подібно як пізніше наступник НКВС — КГБ знищив задокументовані докази катинського розстрілу. На кінець 1945 року з повстанцями боролося 150 спецгруп загальною чисельністю 1800 бойовиків, але тепер в архівах можна знайти не більше кількох десятків документів, що окреслюють тільки деякі їхні операції проти націоналістичного підпілля. Оскільки більшість матеріалів стосовно діяльності спецгруп було знищено у 1990 році, в документах архіву СБУ зберігаються лише окремі відомості щодо злочинів, вчинених лжебоївками проти мирного населення.[16]

    Компрометуючі випадки злочинної діяльності підрозділів НКВС — лжебоївок УПА могли радше «випадково» потрапити у документи НКВС : працівники НКВС, як правило, не допускали самокомпрометації радянської спецслужби, так як загалом радянські владні органи часто не фіксували у власних документах невигідну для радянської влади інформацію.[9] Наприклад, як відомо з історичної літератури, свідчень та документів[17][18][19] в НКВС масово використовувалися катування до арештованих, однак не знайдено внутрішніх документів НКВС, створених працівниками НКВС, які б вказували на випадки тортур до арештованих з боку цих же працівників НКВС. Відтак загалом відсутність у тих чи інших архівних документах зареєсторваних фактів злочинів спецгруп ще не може слугувати гарантом і однозначним доказом відсутності злочинних проявів конкретних боївок «переодітих енкаведистів».

    Після значного спаду активності ОУН — УПА наприкінці сорокових років протизаконна діяльність спецгруп НКВС більше заважала боротьбі радянської влади з неполітичним, кримінальним бандитизмом, ніж приносила користі у боротьбі з ОУН — УПА, що у свою чергу спонукало реагування прокуратури на кримінальну діяльність лжезагонів УПА. Факти злочинів спеціальних груп НКВС знайшли відображення у доповідній записці прокурора Кошарського від 15 лютого 1949 р.[20] Реагування прокуратури на кримінальну активність лжебоївок УПА ще пояснюється міжвідомчим конфліктом між різними спецслужбами УРСР. З архівних документів також відомі випадки бойових сутичок та розброєння спецгруп іншими підрозділами НКВС через брак відповідної інформації щодо операцій лжебоївок у певній місцевості та взаємної координації дій у боротьбі з націоналістичним підпіллям.[21] Протизаконна діяльність спецгруп НКВД від 1944 р. набрала таких обертів, що змусило прокуратуру відреагувати на їхні злочини в 1949 році.

    У доповідній записці прокурор Кошарський прямо вказував на шкідливу діяльність спецгруп мирним заходам радянської влади. З його слів, діяльність лжебоївок УПА ускладнювала боротьбу з бандитизмом, підривала авторитет радянської законності та наносила шкоду соціалістичному будівництву в Західних областях України; спецгрупи носять яскраво бандитський характер. У цьому ж документі, крім численних випадків жорстокого побиття та каліцтв мирних жителів перевдягненими лжеповстанцями, також значиться факт вбивства спецгрупою мирних громадян та наглядна тенденція покривання злочинних дій «переодітих енкаведистів» з боку вищого керівництва НКВС:

    „Как установлено предварительным и судебным следствием, организаторами данной националистической группы и инициаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись сотрудники Ровенского РО МГБ — Парфенюк Н. В. и Грицай С. И., которые в результате преступного делячества и притупления бдительности со стороны Нач-ка РО МГБ майора Егорова к уголовной ответственности привлечены не были. Получив данные о причастности ПАРФЕНЮКА и ГРИЦАЙ к националистической организации, разоружению бойца группы самоохраны и убийству гр-ки Кучинец Л. Ф., Нач. РО МГБ майор Егоров вызвал Парфенюка и Грицай в РО МГБ и, установив в беседе с ними, что они являются организаторами и участниками перечисленных выше преступлений, тем не менее не арестовал их, а по «оперативным соображениям» отпустил. Воспользовавшись этим, Парфенюк и Грицай, предупредив о возможных арестах других участников террористической группы, скрылись[22].“

    Істориками поки що не знайдено внутрішніх документів НКВС в яких би значилися злочини спецгруп, описані в доповідній записці прокурора Кошарського, що якраз свідчить про тенденцію радянської спецслужби НКВД не фіксувати злочини власних спецгруп, котрі б її компрометували перед законом. Вищерозглянутий звіт майора Соколова є радше винятком того, що сам співробітник НКВС у своєму звіті вказав на злочини, вчинені його спецгрупою.

    В записці прокурора Кошарського 15 лютого 1949 р. розглядаються злочини спецгруп від березня 1948 р., тоді як спецгрупи почали масово діяти відразу ж після війни, в 1944 р. Вищезгаданий майор Соколов разом зі спецгрупою вчинив злочини у 1945 році.

    Відповіддю на доповідну записку військового прокурора стала постанова політбюро ЦК КП(б) України. Від Міністерства державної безпеки та військової прокуратури вимагалося детально «розслідувати всі факти грубого порушення радянської законності, а винних суворо покарати»[23]

    Безпідставним є твердження апологетів радянщини стосовно покарання[24] кожного злочину, зазначеного в документі прокурора Кошарського: в архівах не знайдено наступних задокументованих даних кримінального переслідування усіх раніше вказаних Кошарським злочиних діянь перевдягнених енкаведистів. Сам прокурор Кошарський у своїй доповідній записці вважав, що більшість злочинних проявів спецгруп проти мирного населення не розслідується. Притаманна сталінському періоду непослідовність та суперечність застосування радянських законів (коли навіть норми радянської конституції масово не виконувалися та порушувалися[25].[26].) та часті випадки порушення їх представниками радянської влади, що в цілому характеризують «радянську законність» цього часу, не могли сприяти досягненню покарання кожного випадку злочинів, скоєних спецгрупами.
    Непослідовність та конфліктність практики застосування радянського законодавства найяскравіше ілюструється ще прикладом після періоду великого терору: частину службовців НКВС звинуватили в організації репресій в 1937-38 р. та покарали і водночас реабілітували деяку невелику кількість незаконно репресованих, але, тим не менше, така ж сама чи подібна протизаконна практика, як впродовж великого терору, надалі, щоправда в менших обсягах, використовувалася радянською владою в ході репресій власних громадян. З одної сторони, органи радянської влади для досягнення злочинних політичних цілей порушували власні закони, а з іншої сторони, щоб не ввергнути країну у тотальний хаос, змушені були частково реалізовувати проголошене на папері радянське законодавство. Враховуючи загальний стан беззаконня в НКВС, можна припускати, що учасники спецбоївок залишались непокараними подібно як часто уникали відповідальності працівники інших підрозділів НКВС за злочини скоєні ними у боротьбі з ОУН-УПА.[27]

    Інші історики прорадянського спрямування взагалі уникають розгляду у своїх працях документів, в яких фігурють злочини спецгруп.[28][29] Стверджуючи щодо тенденції притягнення винуватців злочинів лжебоївок до кримінальної відповідальності, не враховують, що виявлення та розслідування злочинів, вчинених спецгрупами НКВС часто покладалось на НКВС — ту ж саму спецслужбу, підрозділи якої і вчиняли злочини.

    Враховуючи, що бойовики спецгруп, включаючи колишніх членів ОУН та УПА що перейшли на сторону радянської влади, юридично числилися таємними співробітниками НКВС, що вказано навіть в записці прокурора Кошарського ( див вище: «…инициаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись сотрудники Ровенского РО МГБ — Парфенюк Н. В. и Грицай С. И.,…» )[22], — відповідальність за злочинну діяльність «переодітих енкаведистів» несе радянська спецслужба.

    Факти злочинної та провокаційної діяльності спецгруп НКВД також зафіксовані у внутрішніх документах СБ ОУН.[30][31][32][33] Також в брошурі ОУН-УПА з назвою «Більше революційної пильності», що розповідає про підступну роботу радянської агентури, йдеться про групи перевдягнутих енкаведистів та їх злочини проти мирного населення.[34] Загалом українські повстанці у своїх листівках та газетах доносили до людей відомості про злочинну, провокаційну діяльність створених НКВД лжебоївок підпільного руху, в тому числі і про участь у них зрадників, які перейшли з рядів УПА на сторону радянської влади.[35][36][37]

    У працях українських істориків ОУН-УПА включені архівні документи НКВС щодо спецгруп, що розкривають зрадницьку роботу деяких колишніх учасників націоналістичного підпілля. Публікуючи відповідні архівні документи, переважна більшість українських істориків від самого початку висвітлення ними діяльності лжебоївок УПА не приховувала участі колишніх членів ОУН та УПА в спецгрупах НКВС та їхню боротьбу з підпіллям, про що свідчить список їхніх публікацій щодо діяльності спецгруп НКВД (Див. нижче). Також українські історики на основі архівних документів та свідчень очевидців описують злочини спецгуп НКВД, включаючи пограбування та вбивства громадян.[38][39][40]

    1. ↑ Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН — УПА.. — Київ : 2006. ст. 33-43
    2. ↑ Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.. — Київ : 2006. ст. 76
    3. ↑ Дмитро Вєдєнєєв Геннадій Биструхін Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920—1945) ст. 343
    4. ↑ Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944—1948) ст. 277
    5. ↑ Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944—1948) ст. 279
    6. ↑ Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944-1948) ст. 284
    7. ↑ Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА. — Київ : ПП Сергійчук М.І, 2006. — 94 с. — ISBN 966-2911-04-9.
    8. ↑ Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т. 2 : 1944–1945 / под ред. А. Н. Артизова. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012. — 1167 с.: ил. с. 491-499(рос.)
    9. ↑ а б Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение Теория. История. Метод. Источники российской истории. 2004 . — 701 с. — ISBN 5-7281-0090-2.(рос.)
    10. ↑ а б в г Олег Росов Миф о «переодетых энкавэдэшниках» Специальные группы НКВД в борьбе с националистическими бандформированиями на Западной Украине. 1944—1945 годы
    11. ↑ Сталинист и фальсификатор истории Петрашенок Дмитрий Евгеньевич — Олег Росов
    12. ↑ Дмитрий РОСОВ Бандеровский маскарад, и Фальшивые «экспонаты» выставки[недоступне посилання з червня 2019]
    13. ↑ Игорь Лосев. Феномен бандерофобии в русском сознании
    14. ↑ Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Книга 2. Київ, 1994
    15. ↑ Білас І. Г. Під видом бандитів УПА. Трускавець, 1992
    16. ↑ СБУ оприлюднила факти компрометації бійців ОУН-УПА чекістами
    17. ↑ Шифротелеграмма И.В. Сталина секретарям обкомов, крайкомов и руководству НКВД—УНКВД о применении мер физического воздействия в отношении «врагов народа» 10.01.1939(рос.)
    18. ↑ О практике ведения следствия в органах МГБ ЛУБЯНКА: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917–1991. Справочник / Под. ред. А. Н. Яковлева; Авт.-сост.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров. Международный фонд Демократия. – М.: МФД, 2003. – 768 с. – (Россия. XX век. Документы) с. 643-647(рос.)
    19. ↑ Приказ Министра Внутренних Дел СССР Л.П. Берии «О запрещении применения к арестованным каких-либо мер принуждения и физического воздействия». 4 апреля 1953 г.(рос.)
    20. ↑ Докладная записка о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ. Архів оригіналу за 12 квітень 2015. Процитовано 28 серпень 2017. 
    21. ↑ Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.. — Київ : 2006. ст. 33-39
    22. ↑ а б Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944–1948) ст. 290
    23. ↑ Фіров Петро Тимофійович історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі Вид-во Севастоп. нац. техн. ун-ту, 2002. — 191 с. — Бібліогр.:с. 186—190 (76 назв). — ISBN 966-7473-39-2 : Б. ц.
    24. ↑ Олег Росов Возмездие следовало неотвратимо[недоступне посилання з липня 2019]
    25. ↑ С либеральной точки зрения Советская конституция
    26. ↑ Сергей Кара-Мурза История советского государства и права § 3. Конституции СССР 1936 года и РСФСР 1937 года
    27. ↑ Дмитро Вєдєнєєв Геннадій Биструхін Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920—1945) ст. 340
    28. ↑ А. С. Чайковський Спецгрупи НКВС і НКДБ: міфи та реальність.
    29. ↑ Максим Запорожец, Сергей Полычевский Зачем навязывается миф о «переодетых» энкавэдистах?
    30. ↑ Більшовицькі провокації. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 49. Електронний архів Українського визвольного руху
    31. ↑ Протокол у справі більшовицької провокації в С. Деліїв. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 57. Електронний архів Українського визвольного руху
    32. ↑ Протокол у справі більшовицької провокації в селі Іваників Лисецького району від 20 травня 1946 ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 57. Електронний архів Українського визвольного руху
    33. ↑ Протоколи СБ ОУН у справах провокацій більшовиків. 4.2.7. Служба безпеки ОУН (б). 1076 документів. 44 сторінка. Електронний архів Українського визвольного руху Продовження на 45 сторінці. Подібні документи можна знайти і на інших сторінках електронного архіву Українського визвольного руху.
    34. ↑ Більше революційної пильності. Брошура про діяльність МВД і МГБ (ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 59. ст.34, 37) на сайті електронного архіву Українського визвольного руху
    35. ↑ Розширений пошук документів за наступними умовами: розділи: 4. Український визвольний рух (1939—1954 рр. (9058) ключові слова містить: провокації. Електронний архів Українського визвольного руху
    36. ↑ Результати пошуку для: «провокація». Електронний архів Українського визвольного руху
    37. ↑ Результати пошуку для: «сексоти». Електронний архів Українського визвольного руху
    38. ↑ Використання радянськими репресивними органами оперативних спецгруп у боротьбі з українським національно-визвольним рухом на Волині (1944−1953 рр.), О. П. Сущук — аспірант кафедри новітньої історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки
    39. ↑ Х.Ю. Кульгавець. Методи діяльності радянських каральних органів із ліквідації українського збройного підпілля у західних областях УРСР (1944–1950 рр.). ст. 105
    40. ↑ Валентина Одарченко. Убивали, називаючись УПА. Свідчення про звірства НКВС

    Джерела та література[ред. | ред. код]

    • Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Книга 2. Київ, 1994
    • Білас І. Г. Під видом бандитів УПА. Трускавець, 1992
    • Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.. — Київ : 2006. — 94 с. — ISBN 966-2911-04-9

    Unicode Coding \ uXXXX \ u — декодер, кодировщик, переводчик

    dCode

    Поиск инструмента

    Кодировка Unicode

    Инструмент для перевода кодов Unicode. Unicode — это стандарт кодировки символов, цель которого — дать каждому символу числовой идентификатор.

    Результаты

    Кодирование Unicode — dCode

    Тег (и): Кодировка символов, Интернет

    Поделиться

    Share

    dCode и вы

    dCode является бесплатным, а его инструменты являются ценным подспорьем в играх, математике, геокэшинге, головоломках и задачах, которые нужно решать каждый день!
    Предложение? обратная связь? Жук ? идея ? Запись в dCode !

    Рекламные объявления

    Декодер Unicode

    Кодировщик Unicode

    Инструмент для перевода кодов Unicode.Unicode — это стандарт кодировки символов, цель которого — дать каждому символу числовой идентификатор.

    Ответы на вопросы

    Что такое стандарт Unicode?

    Unicode — это компьютерная система кодирования, цель которой — унифицировать обмен текстами на международном уровне. В коде Unicode каждый компьютерный символ описывается именем и кодом, однозначно идентифицирующим его, независимо от используемого компьютерного носителя или программного обеспечения. Unicode уже содержит более 100000 символов.

    Среди первых символов Unicode — 128 кодов ASCII (включая латинский алфавит), затем международный фонетический алфавит, затем местные алфавиты (греческий, кириллица и т. Д.), Затем символы и многие другие …

    Сообщение, закодированное с помощью Unicode , состоит из чисел, которые автоматически переводятся на экран в символы, которые могут отображаться пользователю (через UTF-8 или UTF16).

    Как зашифровать текст с помощью шифра Unicode?

    Unicode шифрование может быть выполнено путем отображения кодов Unicode каждого из символов в сообщении.

    Пример: Сообщение DCΦD € (слово DCODE с буквой фи Φ и символом евро €)

    Каждый символ фактически закодирован в виде:

    Отображаемый
    символ    		 Unicode
    Код    		 Шестнадцатеричный
    Unicode
    Код
    D 68 44
    C 67 43
    Φ 934 03A6
    D86

    		 D86

    		 68 44
    € 8364 20AC

    Числовые идентификаторы Unicode , такие как ASCII, регулярно отображаются в шестнадцатеричном формате для более лаконичного написания.

    Полную кодировочную таблицу можно найти на официальном сайте здесь (ссылка) или здесь (ссылка)

    Как расшифровать текст с помощью шифра Unicode?

    Чтобы выполнить перевод сообщения Unicode , повторно ассоциируйте каждый код идентификатора с его символом Unicode .

    Пример: Сообщение 68,67,934,68,8364 переводится на каждое число: 68 => D, 67 => C и так далее, чтобы получить DCΦD €.

    Как распознать зашифрованный текст Unicode?

    Сообщение состоит из чисел (десятичный или шестнадцатеричный формат, реже двоичный).Для текста, состоящего из букв латинского алфавита, наиболее частыми будут числа от 64 до 122 (соответствующие кодам ASCII и Unicode букв A-Z и a-z).

    Что такое UTF-8? (Определение)

    UTF-8 — это система кодирования, полностью совместимая с Unicode и , которая имеет преимущество обратной совместимости с ASCII. UTF8 используется более чем на 90% веб-сайтов.

    UTF-16 вариант 16-битной кодировки, используемый Windows. UTF-32 — еще один вариант, который пока мало используется.

    Задайте новый вопрос

    Исходный код

    dCode сохраняет за собой право собственности на исходный код онлайн-инструмента Unicode Coding. За исключением явной лицензии с открытым исходным кодом (обозначенной CC / Creative Commons / free), любой алгоритм, апплет или фрагмент (конвертер, решатель, шифрование / дешифрование, кодирование / декодирование, шифрование / дешифрование, переводчик) или любая функция (преобразование, решение, дешифрование / encrypt, decipher / cipher, decode / encode, translate), написанные на любом информатическом языке (PHP, Java, C #, Python, Javascript, Matlab и т. д.)) доступ к данным, скриптам или API не будет бесплатным, то же самое касается загрузки Unicode Coding для автономного использования на ПК, планшете, iPhone или Android!

    Нужна помощь?

    Пожалуйста, заходите в наше сообщество в Discord для получения помощи!

    Вопросы / комментарии

    Сводка

    Инструменты аналогичные

    Поддержка

    Форум / Справка

    Discuss

    Рекламные объявления

    Ключевые слова

    юникод, код, символ, текст, ascii, utf, utf8, utf16, utf32, пиктограмма, компьютер

    Ссылки

    Источник: https: // www.dcode.fr/unicode-coding

    © 2020 dCode — Лучший «инструментарий» для решения любых игр / загадок / геокешинга / CTF.

    .

    из-за отсутствия возможности декодирования | IP Cam Talk

    IP Cam Talk